Коли ти у щось віриш настільки сильно, що воно займає всього тебе, – ти за це готовий померти. Коли ти в щось віриш дуже сильно і вже знаєш, що це правда і це істина, і це варто того, щоб за це померти, – ти готовий присвятити цьому все своє життя, і навіть присвятити цьому власну смерть. Ви знаєте, для мене є великою дивиною, що апостоли зуміли перетерпіти невимовні муки і не зламатися, не занапастити себе в гоніннях, не втратити стержня під обіцянками абсолютно нормального життя у згоді з суспільством, яке їм пропонували фарисеї і старійшини, первосвященики іудейські. Але, натомість, вони мали у собі щось таке, чого ми з вами у собі, браття і сестри, або не маємо зовсім або не розвиваємо. Вони мали тверде сповідання того, що мета, ціль, причина їхньої проповіді наскільки висока, що за неї варто віддати все. Ми пам’ятаємо Євангельську історію про відновлення апостола Петра в його апостольському достоїнстві. Господь не задавав ніяких зайвих запитань апостолу. Він говорив: «Петре, чи ти любиш Мене?» Другий раз, третій раз… Тому що коли ти когось любиш по-справжньому, тоді ти хочеш з ним постійно бути. Тоді ти цікавишся його інтересами. Тоді ти певною мірою забуваєш про себе. Причому, це дивне безпам’ятство. З одного боку ти забуваєш про себе і живеш інтересами і проблемами, життям іншої людини, ти шукаєш бути там, де є об’єкт твоєї любові. Ти пробуєш взнати смаки, бажання, преференції, думки цієї людини, щоби якось послужити їй. З одного боку ти наче віддаєш повністю себе і забуваєш себе. З іншого боку, саме тоді ти і розкриваєшся. Саме тоді ти розкриваєшся, коли забувши про себе, починаєш служити іншій людині. І якщо це справжня любов, навіть земна, звичайна, – то за об’єкт твоєї любові ти готовий померти. Пам’ятаєте, Господь говорить: «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх.» (Іоанна 15:13) – за ближніх своїх.
Тут важливо розуміти, що треба йти поступово. Якщо ти справді любиш, не в самозакоханому егоїзмі проживаєш своє життя, а помічаєш, що навколо тебе є люди і любиш їх, – то ти готовий будеш пожертвувати будь-якими своїми забаганками. Ти готовий будеш відректися від самого себе. Християнство це і є самозречення. Самозречення від своїх навіть здавалось би обґрунтованих забаганок. Апостол Павло, ви думаєте, не хотів мати повноцінну родину? Це нормальне бажання. Але в ім’я проповіді Христової, розуміючи, що це би його обтяжувало, а він хоче всього себе віддати Христу – він приймає надзвичайне рішення. Мало хто на це здатний. Але це і є подвиг самозречення від своїх власних забаганок, навіть звичайних, нормальних і прийнятних в суспільстві. Він віддає себе повністю на служіння Христу, тому що розуміє, що не може навіть хвилини виділити на щось інакше, коли перед ним ця ідея – донести до людей, що Бог спустився на цю землю, що Він явився во плоті, що тепер ми не боїмося смерті і в смерті тепер є надія. Що тепер кожен, хто або хоронить, або сам готується до смерті, – має надію. Там, навіть за межею смерті, чекає Той, хто душу свою і плоть поклав за всіх нас. І в смерті, і в житті з’являються нові барви. І смерть, і життя оповиваються новим змістом для християн, таких якими були апостоли і якими маємо бути ми з вами, браття і сестри. Саме очевидне бажання було – поділитися проповіддю. Поділитися тим, що накипіло в їхньому серці.
Суспільна думка рідко розуміє таких звитяжців. Вона хоче підім’яти їх вогонь і змусити служити своїм тимчасовим, часто індивідуалістичним цілям – державним, політичним, соціальним тощо. Натомість, той пломінь, що не дає такому проповіднику мовчати і грати за правилами світу, так само підтримує його у цій борні. «І за Ім’я Моє будуть усі вас ненавидіти. А хто витерпить аж до кінця, той буде спасений.» (Від Матвія 10:22).
Сила в терпінні. У здатності не відволікатися на базарний гамір, який тільки те й знає, що продавати і купувати, укладати договори і будувати інтриги. Бо ж сказано апостолом: «в усьому себе виявляємо, як служителів Божих, у великім терпінні, у скорботах, у бідах, у тіснотах…»(2 до Коринтян 6:4).
Чи варто мріяти про помсту? Чи знесе наша віра наклепи, приниження і переслідування подібно тому, як та сама віра перенесла стократ гірше майже 2000 років тому?
«Сократа однажды ударил прохожий,
Вскричали друзья ему: “Что же,
Ты тоже ответить был должен!
Как можно простить?
За боль унижения следует мстить!”
Сократ улыбнулся и молвил лукаво,
Совсем не расстроившись после удара:
“Ну, вы бы сердились на горе-осла,
Который, по-глупости, пнул вас слегка?”»
Сократ для нас не ідеальний приклад. Нашим ідеалом був і залишається Христос, який, знемагаючи від мук, побоїв і самотності, мовив: «Отче, прости їм, бо не знають що роблять». (Лк.23,32-34)

 

протоієрей Олександр Клименко