Давно є відомими слова Григорія Сковороди, які викарбувані на його могилі «Світ ловив мене, але не спіймав»!

Слова, буквально є постулатами Святого Письма: «Хто ким переможений той тому і раб» (2 Пет. 2, 19), «Будьте світлом для світу» (Мф. 5, 14), «Усе мені дозволено, але не все корисне; усе мені дозволено, але ніщо не мусить володіти мною» (1 Кор. 6, 12).

Християнство є завжди на дистанції. Воно є таким собі «дистанційним» світоглядом. Причому не в розумінні тої дистанції, як поняття «відстані», а дистанції, яка переслідує формат: «втік» або ж «наздогнав». Ми, живучи, в соціумі є постійні «втікачі». Від «кого» чи «чого»? Від себе, світу, зла, грязі інформації, нечисті думок, грубих поглядів, почутих слів і т.д.

Важко бути «неспійманим»! Але, це є метою ідеї слів та проповіді Христа. З одного боку ми повинні втікати, а іншого втікати до Нього! Часто-густо ми в житті втікаємо, щоб бути собою, передусім. А, потім, щоб бути Христовими. Це звучить можливо парадоксально, але це є так. Часто ми собі змальовуємо себе спринтерами, які є універсальними солдатами, що мають недосяжну енергію та динаміку. І, ми помиляється. Бо наша енергія на марафоні де тебе все ловить, є профанацією. Наш ресурс часто нагадує маленькі батарейки «Duracell». Які мають подвійне живлення, але проходить час, і навіть ці батареї, навіть акумулятори (перезараджувальні) – сідають. І, тоді ми втікаємо від себе до філософії, психології, але не до Неба! Чому? Тому, що спрацьовує інстинкт самозбереження. Але це не є «неспійманність», це втеча. Втеча, в кінці якої тебе наздоганяє твій образ життя, думок… Ми повинні шукати силу до «неспійманості» в АНАСТАСІЇ. Тобто у Воскресінні. Його Воскресінні! Тоді все буде добре…

Автор: протоієрей Олександр Монич