Нині притчею про багату людину, яка зібрала гарний урожай на полі, Церква знову нагадує нам про годину смертну.

Отримавши щедрий урожай, якийсь чоловік міркував сам з собою: «Що мені робити? Нікуди мені зібрати плодів моїх? І сказав: Ось що зроблю: зламаю житниці мої і побудую великі, і зберу туди весь хліб мій і все добро моє, і скажу душі моїй: душе! багато добра лежить у тебе на багато років: спочивай, їж, пий, веселися. Але Бог сказав йому: божевільний! в цю ніч душу твою візьмуть у тебе; кому ж дістанеться те, що ти заготовив? Так буває з тим, хто збирає скарби для себе, а не в Бога багатіє» (Лк. 12:16-21).

Час біжить дуже швидко. Непомітно пролетів тиждень, як ми збиралися у храмі, так пролетить і другий тиждень, третій, місяць, рік, і всі ми наблизимося до своєї смертної години, хоча багато хто намагається про це не думати, розчиняючи своє життя розвагами. Та й сама життєва суєта, постійні турботи і праці не дають можливості задуматися про сенс існування і про те, що буде потім, коли життя обірветься. Мало хто живе, передчуваючи відчуття вічності вже зараз.

У чому причина цього? Всі ми дуже самолюбиві, і здебільшого нам хочеться жити для себе, в своє задоволення. Але саме в той самий момент, коли ми приймаємо таку думку і починаємо реалізовувати її, раніше фізичної смерті («в цю ніч», як сказано у притчі) настає смерть духовна.

Які її ознаки?

Під її впливом, подібно до занепалого Адаму, багато хто намагається сховатися від Всевидячого Бога за життєвою метушнею, допускаючи сумніви в Його існуванні, а отже, лінуються молитися, ходити в храм, брати участь в Таїнствах. Багато хто намагається виправдати своє маловір’я тим, що в Церкві всі попи – обманщики і нема чого туди ходити. Як наслідок, це призводить до потьмарення розуму, неможливість відрізнити головне від другорядного, нерозуміння суті подій, що відбуваються. Більшість, як ми зараз спостерігаємо, ухиляється в безглузді, провокуючі нестримний гнів і ненависть політичні пристрасті. Деколи хтось приходить до тями і починає відрізняти добро від зла, але без сторонньої допомоги йому не вистачає сили волі і мужності змінити своє життя і рішуче стати на бік добра. Постійні страхи, стреси і переживання через дрібниці з невеликими проміжками штучно створюваних розваг викликають розвиток хвороб, які завчасно зводять нас в могилу.

Чи є вихід з такої плачевної ситуації? Безсумнівно, і він досить простий: треба забути про себе, постаратися умертвити своє самолюбство і почати думати про те, як догодити не собі, а Богу, а також, чим ми можемо послужити іншим людям. Коли ми подібним чином себе налаштовуємо, в нас воскресає справжня, наповнене змістом християнське життя.

Важливим засобом для настрою себе на таке життя є пам’ять смертна. «Пам’ятай про смерть і повік не згрішиш», – вчить премудрий Соломон. Ось чому Церква так часто нагадує про смерть, щоб ми усвідомлювали, що все матеріальне, накопичене нами, ніяк з собою не візьмемо, й думали не про тлінне земне, а про небесне, про примноження в своєму серці лагідності, любові, милосердя.

У цей недільний день Церква також згадує святителя Філарета, митрополита Московського, який засяяв своїми пастирськими чеснотами у ХІХ столітті, преподобного отця нашого Варлаама, ігумена Києво-Печерського, який подизався на цьому святому місці в ХІ столітті, преподобного Олексія Карпаторуського, який, незважаючи на гоніння і переслідування, відродив Православну віру на Закарпатті на початку ХХ століття і грецького старця прп. Порфірія Кавсокалівіта, який жив відносно недавно і спочив у 1993 р. Що було вражаючим у їхньому житті? Всі вони відреклися свого занепалого самолюбного «я» і прагнули жити вічністю, постійно пам’ятаючи про Бога. Коли люди приходили до преподобного Порфірія зі своїми проблемами (а в поліклініці, при якій він служив, їх було чимало), то в першу чергу він радив їм впустити світло в храм своєї душі, тобто згадати про Господа, і тоді темрява проблем розсіється.

Хтось скаже: я пам’ятаю про Бога, молюся йому, але проблем стає не менше, а може, навіть ще більше. Чому так? Як можна зрозуміти з моралі нинішнього Євангелія, так і має бути. Поки ми живемо лише для себе, то духовно мертві, а мерці не відчувають болю ні за себе, ні за інших. Коли ж ми оживаємо духовно, то вчимося по-справжньому співчувати і радіти, починаємо бачити те, що інші в темряві, через умертвління себе гріхами, бачити не можуть.

У скорботах і спокусах треба вчитися дякувати Бога, а не впадати у відчай. Бо саме в скорботах, як співається в стихирі, грішні знаходять розраду. Якщо ми будемо намагатися так жити, тоді смерть не буде для нас страшна, бо, живучи не заради себе, а заради Бога та інших людей, ми тим самим її переможемо і отримаємо життя вічне. Амінь!

архімандрит Маркел (Павук).